На території, займаною сучасною Вінницею, людина селилася з незапам’ятних часів. Археологи знайшли тут знаряддя праці епохи неоліту, поховання бронзового століття, раннеславянськіє поселення, що відносяться до черняховськой культури; пізніше тут жили племена, що входили до складу Київської Русі, Галицький — Волинського князівства.

З географічної точки зору це землі, що лежать в середній течії Південного Буга, або, по-старому, Бога, званого у Геродота Гипанісом.

У літописні часи, по Нестору, «Уличі і тиверці сиділи по Дністру і з’єднали з Дунаєм. Була їх множина». Пізніше київський князь Олег, розширюючи володіння, стягував дань і володарював «над полянами, і древлянами, і мешканцями півночі, і радимичами, а з уличами і тиверцями воював», як повідомляє «Повість временних літ» під 885 роком. Незабаром Середнє Побужжя увійшло до складу Київської Русі, і вже в 907 році у відомий похід на Царгород Олег узяв з собою «тиверців, відомих як товмачі».

В період феодальної роздробленості Київської Русі ці землі пішли до складу Галицько-Волинського князівства. Оскільки стольні міста цього князівства Володимир-Волинський і Галич розташовувалися: перший — на північ від басейну річки Дністер, а другий — у верхній течії Дністра, то землі, що лежали на південь від них, в нижній течії безлічі лівих приток Дністра, одержали назву Поніззя.

Коли ж в 1240 році під ударами орд Батия пав Київ, татарські завойовники рушили на захід і незабаром вторглися в Поділля — так з тих часів стало називатися Поніззя. Не знайшовши у західних сусідів допомоги і підтримки в боротьбі з нашестям, галицько-волинський князь Данило Романович вимушений був визнати залежність від Золотої Орди. Татари розділили на тьми Подільський улус, брали з нього дань, а самі кочували в Дикому полі — в степах на південь від річок Ягорлик, Синюха, Тясмин.

На багате, хоч і ослаблене безперестанними поборами Поділля, до того ж контрольоване Ордою лише часом, стали зазіхати угорські, польські, литовські феодали. У 1362 році великий князь литовський Ольгерд, зібравши значне військо, розбив в битві на річці Синюха орди братів Кутлубуга, Хачибея і Дмитра. Як сказано в літописі, «оттолі від Поділля ізгна влада татарську». Знов придбані землі Ольгерд роздав своїм племінникам Федору, Юрію, Олександру і Костянтину Коріатовичам, що продовжували в своїй діяльності державні традиції Київської Русі.

Уздовж меж Дикого поля брати звели замки для захисту від набігів неспокійних південних сусідів. Ці замки і з’явилися основою для зростання таких міст, як Вінниця, Черлений град, Брацлав і інші. Звичайно, поселення в цих зручних для життя і оборони місцевостях існували задовго до приходу Коріатовичей, що підтверджується археологічними даними. Проте почало згаданих міст відноситься до 1362–1363 років.

Заснування Вінниці пов’язана з ім’ям Ольгердова племінника Федора Коріатовича. У 1363 році він заклав дерев’яну фортецю на високій кручі, нижче впадання в Буг лівої його притоки — річки Віннички. Урочище Замкова гора, обернене років сто тому в каменоломні, в 1890 році зникло зовсім, перетворившися у фундаменти міських будинків і бруківку. Назва «Вінниця» зустрічається вже в документі, підписаному 13 червня 1385 року в Кракові королем Владиславом Ягело. З багатьох версій, що пояснюють назву міста, мабуть, найбільш вірогідні ті, які ґрунтуються на наступних словах: «вінниця» — винокурня, де варилося пиво винні, старослов’янське «в’но» — посаг, придане, одержане Коріатовичами, і Вінничка — річка.

Невеликий дерев’яний замок у ряді інших степових зміцнень, звичайно, не радував ординців. З 1400 по 1569 рік він піддавався тридцять разів тільки крупним нападам, горів і знову вставав над Бугом. Після Кревськой унії 1385 року, що об’єднала Польщу і Литву, що охрестилася, посилився наступ польських феодалів на Україну. У 1434 році вони захопили подільські землі аж до річки Мурафи, утворивши Подільське воєводство, і рушили на схід. Проте стійкий опір місцевого населення змусив їх відступити. Середнє Побужжя залишилося під владою Литви і називалося по головному місту Брацлавщиною.

У другій половині XV століття Вінниця по привілею Олександра Казимировича вже користувалася магдебурзьким правом. Самоврядування здійснювалося виборним магістратом, куди входила рада — рада з восьми чоловік на чолі з бургомістром, лава — суд з п’яти лавников з войтом во главі і ґміна з дванадцяти чоловік. Ремісники об’єднувалися в цехи, а в Краєзнавчому музеї можна побачити старовинні цехові знаки. Швидкому зростанню економічного значення міста сприяв також торговий тракт з Молдавії до Москви. За часів Івана III між двома державами зав’язалися активні торгові зв’язки. У XVI сторіччі почастішали набіги кримчан на подільські землі, і вінницький замок деколи вже не вміщав тих, що всіх прагнули в ньому сховатися. У 1541 році татари особливо жорстоко спустошили околиці Вінниці і захопили багато полонених, яких, правда, вдалося відбити. У 1558 році звели новий замок на неприступніших земляних валах острівця Кемпа, лежачого проти правобережного горба, що огинається Бугом. Але цей замок також був дерев’яним, і в 1580 році його спалили татари. У вогні загинули всі даровані місту грамоти, а з ними і без того куці права міщан. По Люблінськой унії 1569 роки Брацлавщина перейшла під владу Речі Посполитої і була перетворена в Брацлавськоє воєводство. Шляхта, що кинулася сюди, захоплювала кращі землі. У 1598 році до Вінниці були переведені всі урядові установи, і вона стала столицею Брацлавського воєводства, тому що Брацлав ще частіше піддавався нападам татар, та і неспокійна Запорізька Січ знаходилася близько. Це зумовило наступний етап зростання Вінниці — забудову правого берега Буга. Нове розташування замку, що зайняв найважливіше місце в структурі міста, сформувало і планувальну мережу вулиць Правобережжя, пучком тих, що сходяться до моста, пізніше перекинутого на замковий острів Кемпа, а з нього — на лівий берег. Ця схема вулиць існує і нині. Після Андрусовського перемир’я 1667 роки Брацлавщина, як і вся Правобережна Україна, залишилася під владою польської корони. Проте шляхетськая Польща настільки слабшала, що не змогла встояти перед натиском Високої Порти і по Бучачському світу 1672 роки віддала туркам значну частину Подільського, Брацлавського і Київського воєводств. Двадцять сім років, до 1699 року, володарювало на цих землях створене турками князівство Сармата. Трактат «Про вічний світ» 1686 роки повернув Польщі все Правобережжя, правда формально, і розтерзаний війнами край перетворився на пустелю, що роздирається внутрішніми суперечностями. Польська держава розхитувалася під ударами конфедерацій власної шляхти, поки не розсипалося, тричі розділене між могутніми сусідніми монархіями — Росією, Австрією і Пруссією. По другому розділу 1793 року Поділля і Брацлавщина відійшли до Росії і утворили Подільську губернію, до західної частини губернії увійшло власне Подільське воєводство, в східну — Брацлавське.

Після приєднання Поділля до Росії Вінниця стала губернським містом, але після установи Подільської губернії з центром в Кам\’янці була переведена в штат пвітового міста. Розвиток Вінниці пішов набагато швидшим після споруди в 1870 році поблизу міста залізниці Київ — Балта — Одеса. З’явилися фабрики і заводи, в місті стали будувати кам’яні будівлі.

Вінницька область в її сучасному вигляді була заснована 27 лютого 1932 року і займає майже 4,5% території України. На південному заході Вінніччини, по річці Дністер, на ділянці 202 кілометри проходить державний кордон з Республікою Молдова.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *